ДЖЕРЕЛА

Друга половина І тис. н. е. є вузловим періодом у етногенетичних процесах Східної Європи, зокрема України. Адже саме тоді відбувається етногенез слов'ян — власне, етнічної основи українців.

Носії пеньківської культури, традиційно розселені на Середній Наддніпрянщині, рушили на північ і північний схід, освоюючи Лівобережжя Дніпра та його верхів'я. Водночас розширюється ареал пеньківської культури в його південних та південно-західних кордонах. Разом із носіями празької культури вони освоювали територію між Дніпром і Дністром, Дністром і Прутом, Прутом і Серетом, у долах Тиси, Дунаю та Верхньої Вісли. Це був перший етап інтенсивного слов'янського розселення, що спрямувалося у V—VII ст. на південь і захід.

Другий етап розпочався пізніше, у VII—VIII ст., і пов'язувався в основному з носіями колочинської культури, які рушили в основному на схід.

Отже, від другої половини І тис. сформувався відносно усталений етнічний і етнографічний склад населення України, що започаткував наступне велике відпарощування від етногенетичного східнослов'янського стовбура гілки східних слов'ян, на якій проростало українство. Проте цей процес остаточно завершився пізніше, з складанням власне українських цінностей: системи світоглядних уявлень, етнічної самосвідомості тощо. А поки що у VII—VIII ст. східні слов'яни, розселені на території України, консолідувалися в етнос.

Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-України стають етнотериторіальні утворення — історично-етнографічні регіони та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з територіальних утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII ст. Про перші з таких утворень згадували ще давньоруські літописи, відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, з XII—XIII ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з XIV—XVI ст. — Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у XVII—XVIII ст. — Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.Одним з найбільш ранніх слов'янських племен були дуліби («Дуліби живяху ... где нині велыняни»), відомі пізніше як волиняни, а за часів земельних утворень як бужани («Живяху по Богу»). Вони вже з VI ст. являли собою «конфедерацію» й навіть образ раннього державного об'єднання, включаючи споріднені слов'янські етнічні групи. Однак таке об'єднання ще не підкріплювалося досить стабільним господарством, а будувалося на традиційних родо-племінних взаєминах. Саме через те воно легко розпалося під тиском аварів-обрів: «...си же обри воеваху на словенах и примучише дулебы, сущая словены и насилье творяху женам дулебским». Наслідком великого переселення народів стало утворення двох груп дулібів-волинян, східних і західних: тих, хто залишився на Волині, і тих, хто відійшов від колись єдиного союзу, мігрувавши в Чехію та Панон

Етнонім волиняни є самоназвою племені, племінним ім'ям, що формувалося ще у дочерняхівський період носіями зарубинецької культури і означало найменування історичної території їхнього розселення — «країна волинок».

Літописні поляни відомі під цією назвою з VIII ст. і пов'язані з Полем у загальному значенні цього слова, тобто із Степом, звідки на Середню Наддніпрянщину вдерлося одне з антських племен. У первісному вигляді етноплемінний етнонім цього слов'янського населення мав назву «пол» або «поля», від якого утворювалися пізніше і всі похідні: полем, полями, в Полех. Польська земля («...и начаста владети Польскою землею») згадується під 862 роком як територіально-політичне утворення.

Етнонім деревляни належить до пізніших типів, коли народонайменування стали визначатися за територіальною ознакою. Це пов'язано з періодом остаточного розкладу родоплемінних зв'язків і створенням окремих князівств, що виділялися з племінних об'єднань. Власне, деревляни і Деревська земля почали відокремлюватися з колись великого ранньослов'янського Волинського об'єднання.

Тоді населення цієї частини було відоме під назвою «дерева», а край, у якому вони жили — Дерева, пізніше Деревська земля: «Послуша ихъ Игорь, иде в Дерева в дань», «Стславъ посади Ярополка в Києве, а Ольге в Деревах», «Поиде Ярополк на Олга брата своего на Деревську землю», «...и рече единъ Деревлянин азъ видех яко вчора спехнуша с мосту» (977 p.).
Щодо етимології назви «деревляни», то вона трактується і як власне племінне ім'я — Дерева, що колись існувало, і як топонім етнонімічного походження, що характеризує особливість краю — «краю лісів». Так пояснює і літописець: «Зане седеше в лесехъ». Принаймні на той час, коли вже досить відомою була Деревська земля, вона являла собою не племінне утворення, а територіально-політичне об'єднання, про що свідчить і літопис: «...а в Деревехъ свое княжение».

Етимологія південної частини східнослов'янських племен уличів і тиверців відбиває ще складнішу і дещо загадкову етнічну історію та історію розселення. Є чимало гіпотез щодо їхнього походження. Деякі з них трактують, скажімо, тиверців не слов'янським, а тюрксько-печенізьким плем'ям, котре розміщувалося на Наддністрянщині. За уличами визнавалася слов'янська основа, проте не чітко визначався район розселення: чи то на Нижній Наддніпрянщині, чи то на Нижній Наддністрянщині.

Археологічні дані пов'язують з цими племенами пам'ятки Луки-Райківецької культури в районі Наддністрянщини. Етнічна ж історія уличів і тиверців частково розкривається через їхні етноніми, що фіксувалися літописними джерелами в різні періоди.

Щодо етноніма «уличі», то він має кілька значень і часових трансформацій. Найбільш ранні з них — «оуличи», «улучі»: «А со Оуличи Тиверци имеюще рать», їхня етимологія пов'язувалася з термінами «лука» або «закрут», «затока», що нібито вказувало на територію розселення біля примор'я, або на заломі річок. Пізніше трансформація етноніма «уличі» в «угличі» прив'язує розселення цього племені до географічного поняття «угол (кут)». Під такою місцевістю розуміється Буджак (у перекладі з тюркського означає «кут») — кут, утворений узбережжям Чорного моря і Дунаєм.

Ще одне із трактувань етноніма «уличі» розкривається через зафіксовані літописами терміни «суличі», «посуличі», зазначаючи тим самим зв'язок цих племен із Наддніпрянщиною. Такий зв'язок стверджується літописними текстами: «И беша седяше Улиць по Днепру внизъ, и посем приидоша межи Буг и Днестр». Більше того, етнонім «уличі» включається разом із назвою «деревляни» в дніпровську етнополітичну орбіту. В літопису під 922 р. записано: «Игорь же седяще в Києве княже и воюя на Древляни и на Угличе».

Не виключена можливість (принаймні існує така гіпотеза), що уличі, просуваючись у район Карпат, передали свою етнонімію через одну із своїх назв «улуці» гуцулам, верховинцям Підкарпатської Русі. Схожа етнокультурна основа цих субетносів стверджує висловлену гіпотезу.

Етнонім «тиверці» виявляється так само складним, як неоднозначною була їхня етнічна історія. За останніми науковими даними, «тиверці — східнослов'янське плем'я на Дністрі», але до того вони, як і уличі, мігрували з Наддніпрянщини і Надбужжя. В «Повести временных лет» про це згадується кілька разів: «А Оуличи Тиверьци седяху бо по Днепру, шли до моря, суть гради их и до сего дне», а раніше: «А Оуличи Тиверьци седяху по Бугу, и по Днепру, шли до моря». Отже, спостерігаємо поступове оволодіння численними тиверськими племенами степової частини України, в тому числі узбережжя Дністра.

Міграційний шлях тиверців опосередковано віддзеркалюється в їхньому етнонімі, співзвучному низці топонімів, характерних для зони розселення тиверців: місту Тиврів на Поділлі, річці Дністр (антична назва Тирас) та іншим. Звичайно, це лише окремі етнонімічні гасла, що потребують подальшого осмислення, проте вони співвідносяться і з літописними свідченнями.

Згідно з останніми тиверці були причетними до південно-західних регіонів ареалу розселення східних слов'ян. І як велике племінне об'єднання, вони пов'язані із загальнослов'янською спільністю — «Великою Скуфью» знову-таки через Середню Наддніпрянщину і, зокрема, через Київ. Про це згадується в Іпатському і Лаврентіївському літописах під 907 p.: «Іде Олегь на грекы... множество Варягъ. и Словенъ... и Дулебы, и Тиверци. Аже суть толкованы, си вси звахутс Великая Скуфь». І останній літописний запис про тиверців, зроблений у 944 р., — «Игорь совокупи... Кривичи, и Тиверци, и Печенегы...» — є ще одним ствердженням їхньої причетності до південних областей, звідки рекрутувалися тиверські вої до руського війська.

Сіверяни — одна з частин антського племінного об'єднання східних слов'ян — представлені археологічними пам'ятками роменської культури. Давньоруські літописці розміщують це плем'я на лівих притоках Дніпра: «...а другие седоша по Десне и по Семи, по Суле и нарекошася северъ». Проте археологічні пам'ятки роменської культури поширювалися на більшій території: і у верхів'ях Сіверського Дінця, і на Пслі, і на Ворсклі.

Етнонім «сіверяни (сіверці, сівери)» пов'язаний з певним етапом їхньої етнічної історії та місцеположенням у загальній слов'янській спільності. Воно формувалося в міру відгалуження цього племені з великого антського племінного об'єднання, що сталося на зламі VII—VIII ст. Освоюючи північні території, вони закріпилися в верхів'ях Десни, на кордоні з північноіранським населенням, а також угорцями, які мешкали в лісостеповому межиріччі Дніпра та Дону. Отже, крайнє, північне положення сіверян (за давньоруською лексикою — «сіверяне») і стало основою їхнього найменування.

Радимичі — давньослов'янське плем'я, що сформувалось у верхів'ях Дністра, а пізніше, у VIII ст., перемістилося в басейн Дніпра та Сожу. Його етнокультурною підосновою були археологічні пам'ятки курганних поховань. Літописні згадки про радимичів, що належать до 1169 p., їхній етнонім виводять від родового імені Радим (короткої форми слов'янського імені Радомир): «Бяста бо два брата в Лясех — Радимъ, а другий Вятко, — и пришедши седоста Радимъ на Сожью и прозвашася Радимичи».

Русь — історично унікальне слов'янське плем'я, навіть етнотериторіальна одиниця, що шляхом історичних трансформацій перетворилася на велику слов'яно-українську державу — Київську Русь. Відповідно до цього змінювався статус найменування — від етноніма до політоніма, від родового поняття, започаткованого епонімом — ім'ям предка, до назви народу і назви держави.

Остаточно поняття «Русь» усталилося лише у IX ст. і з ним ототожнювалася невелика територія Правобережжя Дніпра з центром у Києві і південним кордоном по річці Рось. Саме за цією землею закріпилось і поняття «Руська сторона», згадувана літописами, тобто правий берег Дніпра. Зокрема, Іпатський літопис під 1193 р. свідчить: «Половин... лежать, и вежа и стада по сей стороне Днепра, по Руськой». До речі, традиція називати правий берег Дніпра біля Києва Руським зберігалася майже до XVII ст.

Починаючи з X ст. топонімічне і етнонімічне, вузьке значення поняття «Русь» поступається більш широкому його розумінню, як поняття, що означало народ («род руськый»), і як поняття, що означало країну — «Руську землю», так само, як і державу — Київську Русь. У латинських хроніках XI і XII ст. переважали назви східних слов'ян та їхньої країни як руські: руцці, рускі, руссі, рутені.

З поступовим переходом від етноніма до політоніма змінювалась і система етнонімічності. Вона, до речі, кидає світло на походження терміна «рус» і «рос». Первісна основа поняття «рус» була патронімічною, утвореною від епоніма «Руса» або «Роса». Епонімічними тоді були (майже до XII ст.) як люди Руса, так і родові імена «руських синів» — русичів, котрі в дусі середньовіччя сприймалися потомками легендарного Руса.

Поняття «русичи», що означало синів племені Русь або синів предка Руса, могли створити тільки родовий побут і родо-племінний устрій, у якому шанувалися предки та ієрархія старшинства і слава роду — «прадідна» за своїм змістом. «Дай нам бог за Руську землю головы своя сложити», — рефреном звучить у давньоруських літописах.