PDF Друкувати Електронна адреса
Етно - Бойки

БОЙКИ

Нудними і буденними бойки здаються лише на перший погляд. Тому що надто ощадні, маломовні, обережні з незнайомцями, байдужі до прикрас і яскравих кольорів та й взагалі не дуже чепурні. Раціональність і доцільність – саме за цими критеріями бойко будує своє життя.

Якщо гуцули тримали вівці і коні, а лемки випасали лише овець, та й то переважно сезонно, то бойки любили і овець, і коней, а особливо волів. Характерним заняттям для них була торгівля сіллю, яку возили волами. Так, як чумаки з Наддніпрянщини. Взагалі відгодівля волів, особливо за часів Австрії, була для бойків прибутковою справою.

На відміну від лемків, бойки не можуть похвалитися виразною субетнічною самосвідомістю. Можна сказати, що своїм бойківським походженням пишаються лише люди з “серединної” Бойківщини. Частіше доводиться чути від бойків зі східних чи з північних околиць, що бойками є мешканці всіх довколишніх сіл - але не вони. Можливо, зневажливе ставлення сусідніх низовинних регіонів до горян-бойків, віддалених від культурних осередків, поширилася поступово й на назву субетносу. З іншого ж боку, долиняни, хоч і висміювали горян, вони все ж захоплювалися їхньою крутою вдачею і вмінням майже все необхідне виготовити власними руками (до початку ХХ століття бойки робили самостійно навіть голки). Тепер науковці говорять, що таке виховання чоловіків з орієнтацією на виконання усіх робіт гальмувала поширення ремесел серед бойків.

Сучасні українські науковці бойківською землею вважають за сучасним адміністративним поділом південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Науковці з діаспори межі Бойківщини окреслюють від Великого Березного і містечка Балигород на заході - до Виноградова і Надвірної на півдні та Ходорова і Калуша на сході. За приблизними підрахунками, Бойківщина займає близько 15 000 км кв., а в часи до ІІ Світової війни в УРСР і Польщі налічувалося майже 1 млн. бойків.

Походження бойків є однією з найбільших загадок історії українства. Хорватська дослідниця Н.Клаіч писала, що на бойків було витрачено більше чорнил, аніж їх було самих. Загадка виявилася настільки важкою, що тепер вже мало хто переводить на неї чорнила.
Не виключено, що бойки є частиною сербів, які лишилися у Прикарпатті після відходу основної маси сербів на захід. Антрополог Хведір Вовк, сучасник Івана Франка, довів подібність антропологічних рис бойків не лише до полтавчан, але й до південних слов’ян – сербів і хорватів, а також аргументував велику спільність з останніми бойків і лемків в обрядах і віруваннях. Хоча цілком можливо, що бойки – це також рештки асимільованих хорватами кельтів-боїв.

Частково використано: Наталя Кляшторна. Пранащадки Захара Беркута. "Україна молода", 7 серпня 2001 р., с 10-11.