Караїми (в Галичі)

Караїмська громада Галича ніколи не була дуже великою, але у ХХ ст. її чисельність різко скоротилася. Якщо на початку минулого століття у Галичі проживало 167 караїмів, то сьогодні їх залишилося лише двоє. Серед причин - епідемії тифу та холери, численна міграція під час та після ІІ Світової війни, причому, здебільшого, молодих караїмів. У повоєнний час у Галичі залишилися переважно караїми старшого віку, і поступове зникнення громади стало, таким чином, неминучим процесом.

Період між двома світовими війнами позначений активним розвитком культурного та громадського життя караїмів Польщі та, зокрема, Галича. Об'єднання Польщі посприяло зближенню та співпраці Галицької караїмської громади з громадами Трок, Вільно та Луцька.

У 1919 році обрано правління громади та затверджено її статут. У 1925 році після десятилітньої перерви знову відкрито караїмську парафіяльну школу. У 1934 році було вирішено збудувати Народний дім, який став центром громадсько-культурного життя. При ньому існувала бібліо­тека, працювало Товариство караїмської молоді "Відродження", яке очолював Ібрагім Самуйлович, та Товариство караїмських жінок, кероване Сабіною Новахович.

Прихильники Анана наслідують проголошений їхнім учителем принцип буквального тлумачення Святого Письма, заперечують Талмуд, а також відрізняються від решти євреїв ("талмудистів" чи, інакше, "раба­нітів") цілим рядом релігійних практик і традицій: у святкуванні Шабату (Свята суботи), проведенні обряду обрізання, в законах ритуальної чистоти, допустимих ступенях родинної близькості при укладенні шлюбів, у часі проведення традиційних єврейських свят, в облаштуванні синагог (у караїмській традиції - кенас) та літургійній обрядовості.

Послідовники Анана звалися "ананітами", а дещо пізніше - Бене Мікра (Сини Закону). У ІХ ст. виникає термін "караїм" (форма множини від давньоєврейського "карай"), який відображає основну характеристику даного руху - шанування (чи, дослівно, "читання") Священного Письма (тобто старого Заповіту, чи ТаНаХ) як єдиного і прямого джерела релігійної істини.

Караїмський календар налічує 52 або 53 (у високосний рік) тижні, кожен з яких має свою назву, що походить від початкових слів певного розділу Тори. Під час суботнього Богослужіння у кенасі читався відповідний до назви тижня розділ. Газан виймав з гехалу черговий згорток і виголошував, що сьогодні читається Тора такої-то родини, наступної суботи читали з іншого згортка і т. д. Згорток Тори вдягався у два чохли - верхній та нижній, які називаються тора-упрак, та прикрашався хатасами. На одному хатасі читаємо: "Цей тас (піднос) пожертвувала кенасі святої громади Луцька (нехай береже її вічно Господь) пані Рахель (нехай живе довгі роки), дружина шановного Сімхи Луцького (хай збереже його Предвічний), у році 5543 (1783) ".

Найбільш дискусійним залишається питання появи караїмів на території Східної Європи, тобто у Криму, а згодом у Литві та Польщі. Одна з версій пов'язує формування караїмського етносу з Хазарським каганатом, вважаючи караїмів нащадками хазарів або ж одним із племен, що входили до складу каганату.

Існує інша думка, яка стверджує, що караїми з'являються у Східній Європі вже у післяхазарський час, прибувши до Криму з Бухари та Черкесії разом із татарськими ханами. Виходячи з того факту, що караїми відомі як талановиті купці та ремісники, припускають, що вони потрапили на Кримський півострів разом з іншими купцями та ремісниками, що були необхідні татарам для підтримання економічного стану Золотої Орди.

Так само дискусійним залишається й питання про появу караїмів у Галичі. Караїмська традиція пов'язує цей прихід із часом князювання Данила Романовича і розповідає, що у 1243 році князь Данило під час переговорів з ханом Бату вів розмови про дозвіл на міграцію з Криму караїмів. У 1246 році 80 караїмських родин із Солхату, Мангупа та Кафи вийшли з півострова і поселилися в Галичі, отримавши привілей від Данила. На цій підставі можна вважати, що караїми з Криму утворили в Галичі свою колонію в середині ХІІІ ст.

Однак існує й інша думка, яка відносить появу караїмської громади у Галичі до ХV ст. У будь-якому випадку достовірні відомості з історії цієї колонії належать до ХVІ ст., коли про неї починають зга­дувати в документальних джерелах. У 1578 році король Стефан Баторій підтвердив локаційний привілей галицьких караїмів і гарантував їм збереження давніх прав та звичаїв. Згідно з цим привілеєм, галицькі караїми мали право вільної торгівлі нарівні з іншими мешканцями міста, право продукування та продажу горілки, але на своїй вулиці і т. ін. Цей привілей був підтверджений у 1590 році Сигізмундом ІІІ і в 1666 році Яном Казимиром.

Зі встановленням у Галичині австро-угорської влади (1772 р.) караїми Галича звернулися до уряду з проханням про поліпшення їх умов. Уряд зменшив податки, якими обкладалися караїми і зрівняв їх у правах із християнами. Караїми торгували худобою, воском, сіллю та займалися землеробством. До 70-х років ХІХ ст. їх не брали на військову службу, а потім вони служили виключно в санітарних загонах.